Блакитноокий блондин з оксамитовим голосом, чия пісня «Вітер» лунала з кожного кіоску, маршрутки й радіоприймача, — таким запам’ятала Лері Вінна вся пострадянська естрада дев’яностих. За кілька років він злетів від вінницьких ресторанів до великих сцен усього СНД, а потім так само стрімко розчинився, лишивши мільйони прихильниць з одним питанням: куди ж він подівся?

Валерій Дятлов — саме таке справжнє ім’я ховається за милозвучним псевдонімом — устиг побути секс-символом, телеведучим, героєм гучного скандалу з Олегом Винником і, за чутками, навіть таксистом. Його шлях більше нагадує сценарій драми з крутими сюжетними лініями, ніж типову біографію естрадної зірки.

А на початку 2026 року артист знову нагадав про себе — новим інтерв’ю та роллю в кіно. Тож саме час пройти цю дорогу від початку: від хлопця, який співав «Ах, какая женщина» на замовлення відвідувачів, до людини, яка свідомо покинула зірковий олімп.

Хто такий Лері Вінн — Валерій Дятлов

Народився Валерій Ігорович Дятлов 17 жовтня 1962 року в Дніпропетровську (нинішньому Дніпрі), проте дитинство і юність провів у Вінниці, куди невдовзі перебралася родина. Навчався в місцевій «елітній» школі №2, здобув вищу освіту у Вінницькому політехнічному інституті (1984), а згодом закінчив і музичне училище. Технар і музикант в одній особі — поєднання, яке багато що пояснює в його прискіпливому ставленні до сцени.

Псевдонім «Лері Вінн» з’явився в середині дев’яностих — трохи західний, гладенький, він ідеально пасував до образу лощеного романтика. Саме під цим ім’ям Валерій став заслуженим артистом України (1999) і людиною, чиє обличчя майже не сходило з телеекранів.

Від вінницьких ресторанів до великої сцени

Дорога до слави починалася буденно — у вінницьких ресторанах, де молодий співак щовечора виконував замовлення гостей. Найчастіше просили «Ах, какая женщина», і на цьому він, за власним зізнанням, заробляв цілком пристойно. Але буремні дев’яності штовхали шукати більше: Дятлов подався до Польщі, де торгував дефіцитними товарами й золотом «з-під прилавка». Історія завершилася депортацією — і поверненням до музики.

Спроба підкорити Росію на старті провалилася, тож артист повернувся до рідної Вінниці. Саме там народився альбом «Вітер з острова дощів» — робота, яка все й вирішила. У 1996-му Дятлов перебрався до Києва, певний час навіть ділив помешкання зі своїм другом, співаком Віктором Павликом, а невдовзі став обличчям популярної музичної програми «Шлягер».

Щоб побачити всю траєкторію цього злету, варто розкласти ключові віхи по роках.

Дані зведено за матеріалами видань Вікіпедія та Енциклопедія Сучасної України.

«Вітер», що зробив його зіркою СНД

Пісню «Вітер» (у російськомовному варіанті — «Ветер») написав композитор Анатолій Кірєєв, і саме вона перетворила Лері Вінна на явище. Мелодія чіплялася з першого куплету, а лірично-тужливий настрій точно влучив у нерв епохи. Хіт крутили не тільки в Україні — його підспівували по всьому СНД, а у 1998-му композиція дійшла до фіналу московського фестивалю «Пісня-98».

Доленосним для артиста став 1998 рік і «Слов’янський базар» у Вітебську, де на нього звернув увагу впливовий продюсер Ігор Крутий — після чого й був укладений контракт із московською компанією «АРС».

Далі — яскраві кліпи, зокрема зйомки «Літака» в Санкт-Петербурзі. Ще у 1998-му Валерій спробував себе як актор, знявшись у стрічці «Бери шинель». А у 1999-му долучився до передвиборчої кампанії Леоніда Кучми: разом з юною Ані Лорак записав агітаційний кліп «Голосуй по уму, голосуй за Кучму!», який активно крутили на телебаченні. Того ж року, після перемоги Кучми, він і отримав звання заслуженого артиста. Творчий доробок співака налічує понад п’ятдесят пісень у найрізноманітніших стилях — від джазу й року до дитячих композицій.

• «Білий верх — чорний низ» (1993) — ранні студійні записи
• «Останній блюз» (1994) — джазово-блюзові настрої
• «Вітер з острова дощів» (1996) — той самий культовий альбом
• «Паперовий кораблик» (2000) — робота вже київського періоду
• «Лері Вінн 19» (2012) — одне з останніх звернень до сцени

Ця дискографія показує головне: Дятлов ніколи не був артистом «однієї пісні». Критики й музиканти цінували його саме за різнобарв’я — він легко переходив від блюзової меланхолії до танцювального попу, і кожен альбом звучав інакше, ніж попередній. Тому альбом «Вітер з острова дощів» досі називають культовим не лише прихильники, а й професіонали.

Скандал з Олегом Винником: історія «злизаного образу»

Найгучніша інтрига навколо імені артиста — це його публічні докори Олегу Виннику. Лері Вінн неодноразово заявляв, що сценічний образ колеги — зачіска, стиль одягу, манера подачі — фактично скопійований з нього зразка кінця дев’яностих і початку двохтисячних. Достатньо, каже він, порівняти старі фотографії, щоб побачити разючу схожість.

За словами Дятлова, він навіть спілкувався з людьми, які створювали імідж Винника, і почув у відповідь щось на кшталт: тобі ж не шкода, ти все одно вже не співаєш. Артист пропонував або заплатити за використання образу, або зробити спільний дует і красиво «розіграти» скандал на публіку. Ідея так і лишилася ідеєю — але сам сюжет уже став частиною української поп-міфології.

Громадянська позиція під час війни

З початком повномасштабного вторгнення Росії співак не відсидівся осторонь. На своїй сторінці у Facebook він записував гострі звернення до колишніх колег-«путіністів», з якими колись працював і навіть товаришував, — закликав їх взяти зброю й особисто «вести» російську армію, якщо вони так свято вірять у її «місію».

Позиція виконавця під час війни виявилася однозначною: він твердо став на бік України й публічно розірвав усі стосунки з російськими колегами.

Колишні гастролі до Москви артист згадує без жодної ностальгії. Столицю країни-агресорки він порівняв з басейном, наповненим кислотою: мовляв, якщо в тобі лишилося щось людське, там ти неминуче загинеш. Хоча про окремих музикантів минулого — тих же Аллу Пугачову чи Ігоря Крутого — відгукується стриманіше й нейтральніше, самі творчі зв’язки, за його словами, обірвані остаточно.

Де Лері Вінн зараз — таксі, івенти та кіно

У двохтисячних артист тихо зійшов зі сцени — без гучних прощань і драматичних заяв. Він заснував у Києві власне івент-агентство (його назву можна перекласти приблизно як «Щасливі люди»), що організовує корпоративи й святкові заходи. Ця справа, за його зізнанням, приносить щире задоволення, а повертатися на велику сцену він не планує.

Восени 2024-го мережею розлетілося фото, на якому Дятлова впізнали за кермом таксі у Вінниці, — і соцмережі миттєво вибухнули заголовками про «таксиста-легенду». Сам артист цю драматизацію не поділяє: живе він у Києві, а до Вінниці навідується, бо там мешкають його мама й сестра. Його дорослі діти — син Артем, який пішов у музику (аранжування, звукорежисура) і встиг попрацювати в Японії, Німеччині та США, та донька Поліна.

Головний романтик естради дев’яностих свідомо обрав тишу замість софітів — і, здається, анітрохи про це не шкодує.

А на початку 2026 року співак повернувся в інформаційний простір одразу з двох боків. По-перше, він знявся в сімейному фільмі «Ну, мам», де зіграв самого себе. По-друге, дав відверте інтерв’ю, у якому з іронією відреагував на вічне журналістське «як ти сьогодні живеш»: у теперішніх реаліях, каже він, ніхто не знає, що буде навіть за годину, — тож і однозначної відповіді тут немає.

Історія Лері Вінна — рідкісний приклад артиста, який пішов на піку, а не тоді, коли публіка втомилася. Валерій Дятлов не тримається за колишню славу, не намагається реанімувати образ секс-символа й не влаштовує камбеків заради грошей. Він лишив по собі «Вітер» — пісню, яку досі впізнають з перших нот, — і спокійно живе своє життя поза сценою.

Можливо, саме в цьому й полягає його головна харизма: уміння вчасно піти й не перетворити спогад на пародію. А «Вітер» тим часом продовжує звучати — у плейлистах тих, хто пам’ятає дев’яності, і в стрічках тих, хто відкриває цю музику вперше.