Кожного 25 лютого український інформаційний простір наповнюється особливими вітаннями. Не з квітами й компліментами про весняну красу, а з подякою за силу, розум і незламність. День української жінки — молоде свято, яке за кілька років пройшло шлях від сміливої законодавчої ідеї до живої народної традиції. Воно пропонує зовсім інший погляд на те, ким є українка: не тендітною «берегинею» зі стереотипної листівки, а воїнкою, науковицею, лідеркою й творчинею історії.

Дату обрано не випадково — 25 лютого народилася Леся Українка, поетеса, чий інтелект і характер випередили свою епоху. Станом на 2026 рік свято залишається неофіційним: закон, який мав закріпити його в календарі, досі не ухвалено. Та це не заважає українцям щороку наповнювати цей день лекціями, виставками, теплими словами й гордістю за жінок свого роду.

За святом стоїть проста, але потужна ідея: жінка формує націю не менше за чоловіка — у бою, в лабораторії, у школі, на сцені й удома. І що глибше українці усвідомлюють це, то природнішим стає бажання мати власну дату замість запозиченого радянського 8 березня.

Чому святкують саме 25 лютого

25 лютого 1871 року у Звягелі (тодішньому Новограді-Волинському) народилася Лариса Петрівна Косач — світові вона відома як Леся Українка. Дівчина з роду Драгоманових-Косачів змалку володіла кількома мовами, перекладала європейську класику й писала вірші, коли ровесниці ще бавилися ляльками. Її мати, письменниця Олена Пчілка, свідомо виховувала дітей в українській культурі — усупереч тодішнім заборонам на все українське.

Усе життя Леся боролася з туберкульозом кісток, який прирік її на постійний біль і десятки виснажливих процедур. Та слабке тіло приховувало залізну волю: вона створила «Лісову пісню», «Бояриню», «Кассандру», сотні поезій, що й досі звучать напрочуд сучасно. У 2026 році від дня її народження минає 155 років, а рядки про гідність, свободу й внутрішню силу не втратили жодного грама актуальності.

Саме тому Леся Українка — не просто авторка зі шкільної програми, а символ жінки, яка обирає силу духу замість ролі декорації.

Як народилося свято і до чого тут 8 березня

Ідея окремого жіночого дня визріла у 2023 році, коли Україна почала системно позбуватися радянської символіки. 13 лютого того року група народних депутатів зареєструвала у Верховній Раді законопроєкт №9009 про зміни до Кодексу законів про працю. Автори пропонували скасувати 8 березня як державне свято й натомість установити 25 лютого — День української жінки.

Логіка ініціаторів була така: Міжнародний жіночий день у СРСР поступово втратив свій первісний, правозахисний зміст і перетворився на свято «весни, краси та ніжності». Замість розмови про рівні права й реальні заслуги лишилися лише тюльпани та компліменти про зовнішність. Прибічники нової дати переконані, що українкам потрібне свято про внесок, а не про красу.

Втім, тема не така однозначна. Частина суспільства нагадує: 8 березня має міжнародне коріння й від початку було днем боротьби за жіночі права, а не суто радянським винаходом. За опитуваннями 2025 року, майже кожен четвертий українець досі називає його одним з улюблених свят. Тому лунає й інша пропозиція — не викреслювати одну дату заради іншої, а повернути 8 березня справжній сенс і водночас дати українкам власну, національну дату.

Закон так і не ухвалили. Станом на лютий 2026 року 8 березня юридично залишається у трудовому законодавстві, хоча через воєнний стан додаткового вихідного немає ні на нього, ні на 25 лютого. На початку 2026 року у парламенті з’явилася нова спроба — проєкт постанови №15052 про встановлення святкового дня, тож дискусія триває далі.

Джерела даних: сайт Верховної Ради, агенція «Укрінформ».

Українки, які тримають небо і фронт

Сучасна українка давно вийшла за межі кухні та вишиванки з листівки. За словами Головнокомандувача ЗСУ, станом на 2026 рік у Збройних силах служать понад 75 тисяч жінок, з яких понад 55 тисяч — військовослужбовиці. Це майже на сім тисяч більше, ніж роком раніше. Українки командують ротами, працюють снайперками, розвідницями, парамедикинями, артилеристками — на посадах, які ще десять років тому вважалися виключно чоловічими.

За дванадцять років війни державними нагородами відзначено 1705 військовослужбовиць, а п’ятьом присвоєно найвище звання — Герой України, трьом із них посмертно.

Проте образ української жінки формували не лише війни. Ольга Кобилянська прорубувала вікно в європейський модернізм, Марія Заньковецька підняла український театр до світового рівня, Катерина Білокур писала квіти, від яких, за легендою, завмирав навіть Пікассо, а Соломія Крушельницька підкорювала оперні сцени Європи. Кожна з них — окрема глава історії, яку День української жінки пропонує нарешті прочитати уважно.

• Леся Українка — поетеса й драматургиня, символ інтелекту та стійкості духу.
• Ольга Кобилянська — письменниця, одна з перших феміністок української літератури.
• Марія Заньковецька — легенда національного театру, «українська Сара Бернар».
• Катерина Білокур — художниця-самоучка, майстриня наївного живопису світового рівня.
• Соломія Крушельницька — оперна діва, чий голос знали найкращі сцени Європи.

Цей перелік — лише крихітна частина великого сузір’я. Поряд із класикинями сьогодні стоять військові, волонтерки, лікарки, вчительки, підприємиці й науковиці — жінки, які водночас тримають тил і фронт. День української жінки об’єднує всі ці покоління однією думкою: сила нації теж жіночого роду.

Як відзначають День української жінки

Оскільки свято молоде, його традиції ще тільки народжуються — і в цьому є особлива свобода. Ніхто не диктує «правильного» сценарію, тож кожен наповнює 25 лютого власним змістом. Найчастіше цей день звучить одночасно як подяка й просвіта.

• Привітайте жінок свого життя — не за красу, а за характер, справи та підтримку.
• Сходіть на лекцію, виставку чи виставу, присвячену видатним українкам.
• Перечитайте Лесю Українку або відкрийте для себе сучасних авторок.
• Підтримайте жіночі ветеранські організації чи волонтерські збори.
• Розкажіть дітям про українок, які змінювали історію країни.

Такі прості дії роблять свято живим. У школах та університетах цього дня проводять відкриті уроки, у театрах ставлять п’єси авторства жінок, у соцмережах українці діляться історіями своїх бабусь, матерів і побратимок. Так дата поступово вкорінюється — не наказом згори, а щирим бажанням людей пам’ятати.

День української жінки — це спроба подивитися на жінку без стереотипів: побачити в ній не квітку, а корінь, що тримає ціле дерево нації.

Поки триває дискусія про офіційний статус, саме свято вже живе — у вдячних словах, у наукових лекціях, у пам’яті про тих, хто творив і творить Україну. Молода дата ще шукає своє місце в календарі, але сенс, який вона несе, потребує не постанови, а щоденного визнання. І, можливо, найкраще вшанування 25 лютого — просто бачити в українках рівних, сильних і вільних щодня, а не раз на рік.