Оксамитовий баритон, від якого по спині біжать мурашки. Срібне волосся, що виблискувало під софітами задовго до того, як його власнику виповнилося тридцять. Постава, у якій було щось водночас царське і хлоп’яче. Дмитро Хворостовський виходив на сцену — і зал завмирав ще до першої ноти, наче публіка інтуїтивно відчувала: зараз станеться щось велике.

Народжений у сибірському Красноярську, він пройшов шлях від провінційного театру до найпрестижніших оперних сцен планети — Ковент-Гарден, Ла Скала, Метрополітен-опера, Віденська державна опера. Його вважали одним із найкращих баритонів свого покоління, майстром партій Верді й Чайковського. А ще — людиною з українським корінням, яка щиро любила київську публіку і називала її найвдячнішою у світі.

Історія цього співака — це історія неймовірного таланту, залізної дисципліни й мужності, з якою він до останнього подиху боровся з хворобою. Розповімо про неї детально: від дитинства біля батькового фортепіано до останнього виступу, який розтопив серця мільйонів.

Хлопчик із Красноярська, який мріяв про сцену

Музика оточувала Дмитра з колиски. Батько, інженер-хімік Олександр Степанович, мав красивий глибокий баритон, чудово грав на роялі й зберігав удома велику колекцію рідкісних платівок. У тій фонотеці звучали голоси Тіто Гоббі, Енріко Карузо, Марії Каллас, Федора Шаляпіна — і маленький Дмитро вбирав ці записи, наче губка. Мати, Людмила Петрівна, працювала лікарем-гінекологом. Сім’я була інтелігентна, тепла, наскрізь просякнута мистецтвом.

Шлях до опери був не таким прямим, як може здатися. У юності Хворостовський встиг поспівати в аматорському гурті у стилі хард-рок — деталь, від якої усміхнеться кожен, хто пам’ятає його статечний сценічний образ. Після педагогічного училища імені Горького він 1982 року вступив на вокальний факультет Красноярського інституту мистецтв, у клас професорки Катерини Іофель. Саме вона відшліфувала природний дар до діамантового блиску.

Ще студентом третього курсу Дмитро почав співати у Красноярському театрі опери та балету — спершу партії другого плану, згодом і сольні: у «Піковій дамі», «Фаусті», «Євгенії Онєгіні», «Травіаті». Провінційна сцена стала для нього справжньою школою життя, де він відточував не лише голос, а й акторську присутність.

Кардіфф-1989 — ніч, що змінила все

1989 рік розколов його життя на «до» і «після». На телевізійному конкурсі BBC Cardiff Singer of the World у Кардіффі молодий сибіряк вразив журі й публіку настільки, що виборов головний титул — «Найкращий голос». Це була не просто перемога, а вибух.

Ви не повірите, але вже після першого туру в Хворостовського з’явився західний агент-імпресаріо, а наступного дня після фіналу він підписав контракт на запис із легендарною компанією Philips.

Далі події понеслися лавиною. Протягом року відбулися його дебюти на оперних сценах Лондона й Нью-Йорка. Ангажементи посипалися з усіх кращих театрів світу, а Хворостовський остаточно перебрався на Захід. У 1994-му він купив п’ятиповерховий будинок у Лондоні, куди переїхав із родиною, і британська столиця стала його домом на решту життя.

Онєгін, Ріголетто і граф ді Луна — ролі-легенди

Репертуар Хворостовського вражав широтою — понад тридцять головних оперних партій. Але серцевиною його мистецтва завжди був Верді. Драматичний, благородний, трагічний — італійський геній пасував баритонові Дмитра, як влита рукавичка. Не менш легендарним став його Євгеній Онєгін: критики писали, що втілити цей образ із такою свободою може лише людина, вихована на класичній літературі.

Дані про репертуар зведено за матеріалами української Вікіпедії та видання «112 Україна». Крім названих ролей, він блискуче співав у «Травіаті», «Симоні Бокканегрі», «Балі-маскараді», «Севільському цирульнику», «Піковій дамі» та «Іоланті». Його дискографія — це справжній літопис музичного життя: від записаних 1990 року «Арій Чайковського і Верді» до пронизливих «Пісень воєнних років», виконання яких визнали канонічним.

Голос кольору темного оксамиту

Що робило його голос таким упізнаваним? По-перше, тембр — теплий, густий, із благородною темною глибиною, наче старе вино. По-друге, феноменальний контроль дихання. Хворостовський тримав довжелезні музичні фрази на одному подиху так, що досвідчені вокалісти лише розводили руками. Це не природний дар, а результат тисяч годин праці — щоденної, виснажливої, невидимої глядачеві.

Його передчасно посивіле волосся стало візитівкою настільки ж яскравою, як і сам голос, — контраст молодого обличчя та срібної гриви робив образ магнетичним і незабутнім.

Була в його виконанні й особлива акторська щирість. Він не просто співав ноти — він проживав долі своїх героїв, і глядач у залі відчував кожен нюанс болю, кохання чи розпачу. Саме тому квитки на його концерти розліталися миттєво, а овації нерідко тривали довше за самі виступи.

Українське коріння, яким він дорожив

Мало хто знає, що видатного баритона з Україною пов’язувала кровна нитка. Дід Хворостовського був родом із Вінниччини, рідний дядько мешкав у Києві, а батько чудово розмовляв українською. Сам Дмитро зізнавався, що знає українські пісні з дитинства, але виконувати їх публічно побоювався — надто суворим суддею був для нього батько, який миттю ловив найменшу фальш у вимові.

Київська публіка відповідала йому взаємністю. Його концерти у палаці «Україна» та в Національній філармонії стали справжніми подіями. Після одного з камерних виступів співак зізнався, що ніде не відчував такого гармонійного, цілісного контакту із залом, як у Києві. Це визнання дорогого вартує з вуст артиста, який виступав на найкращих сценах світу.

Остання битва завдовжки у два з половиною роки

Наприкінці червня 2015 року прийшла страшна звістка — у Хворостовського діагностували пухлину головного мозку. Голос не постраждав, але з’явилися проблеми з рівновагою, і йому довелося скасувати частину концертів. Проте здаватися він не збирався.

Хронологія показує, наскільки стрімким був злет і наскільки мужнім — фінал. Після місяців лікування він повернувся на сцену Метрополітен-опери у вердіївському «Трубадурі», давав концерти в Європі, а весною виступив навіть із травмованим плечем у рідному Красноярську, де його удостоїли звання почесного громадянина краю. Це була не просто робота — це був виклик долі.

22 листопада 2017 року Дмитра Хворостовського не стало. Він пішов уранці, в оточенні рідних, неподалік свого лондонського дому. Йому було лише 55 років. Родина оприлюднила зворушливу заяву, побажавши, аби теплота його голосу назавжди залишилася з людьми. І вона таки залишилася — у сотнях записів, у пам’яті тих, хто хоч раз чув його наживо.

Голос Хворостовського не змовк зі смертю — він живе у кожному його записі, готовий будь-якої миті наповнити кімнату тим самим оксамитовим теплом. Увімкніть його «Онєгіна» чи арію графа ді Луна, і ви зрозумієте, чому цю людину називали золотим баритоном. Великі співаки не зникають безслідно — вони просто переходять зі сцени у вічність, і Дмитро Хворостовський назавжди залишиться там, серед справжніх легенд світової опери.