Гомера в оригіналі він читав ще підлітком, домашні завдання з польської нерідко здавав віршами, а на слух міг дослівно повторити товаришам цілу годинну лекцію вчителя. Сучасники не перебільшували, коли називали його «академією в одній особі» — за цим прізвиськом стояла реальна, майже фантастична лінгвістична потуга. Питання лише в тому, скільки саме мов підкорилося синові сільського коваля з Нагуєвичів.

Коротка відповідь звучить так: вільно — тобто на рівні розмови, письма й наукової полеміки — Іван Франко володів чотирнадцятьма мовами. А перекладав українською аж із сорока восьми, зокрема з давніх і східних. Саме проміжок між цими двома числами породжує майже всі суперечки, адже «знати мову» можна геть по-різному: від невимушеної бесіди до вміння розшифрувати складний стародавній текст.

Далі — докладний розбір: які мови входили до його щоденного арсеналу, звідки взялися цифри 19 і 20, чим підтверджений феномен перекладу з майже півсотні мов і як хлопчик із карпатського передгір’я перетворився на живу бібліотеку цілої Європи.

14 чи 19? Чому цифри розходяться

Плутанина виникає через одну просту річ — різні джерела вкладають у слово «знав» різний зміст. Одна справа — мова, якою людина сперечається у львівській кав’ярні й друкує статті. Зовсім інша — мова, якою вона читає рукопис, але ніколи не говорить уголос. Франко був майстром обох рівнів, тому й підрахунки різняться.

За даними Українського інституту національної пам’яті, канонічна цифра активного володіння — чотирнадцять мов, а переклад він робив із сорока восьми. Числа 19 чи 20, що подеколи трапляються в популярних матеріалах, зазвичай додають до списку болгарську з сербською, литовську, іспанську, староєврейську чи навіть санскрит — мови, з якими Франко працював переважно як дослідник текстів. Тож обидві цифри по-своєму правдиві: усе залежить від того, де провести межу.

Мови, якими Франко творив і сперечався

Оригінальні твори Франко писав не однією мовою — це рідкість навіть для великих письменників. Українською вийшла більшість його спадщини, але поряд стоять польська, німецька, російська, болгарська й чеська. Деякі речі він спершу друкував у польсько- чи німецькомовних виданнях, а потім сам перекладав рідною — так з’явилися «подвійні» авторські тексти. Славетних «Каменярів», приміром, він власноруч переклав польською як «Kamieniarze».

Ці дані узгоджуються з українською Вікіпедією, яка серед чотирнадцяти основних називає ще старослов’янську, угорську та інші. Таблиця показує головне: для Франка мова ніколи не була сухою вправою. Кожна ставала робочим інструментом — науковим, поетичним, публіцистичним, — і кожна лишила видимий слід у текстах.

48 мов перекладу: золотий міст між культурами

Ось де масштаб стає по-справжньому запаморочливим. Франко переклав українською твори близько двохсот авторів — від сивої античності до майже сучасних йому європейців. У цьому потоці — Гомер і Софокл, Шекспір і Байрон, Ґете й Гюго, а поряд зовсім екзотичні для тодішньої Галичини джерела: староассирійські епоси, арабські оповіді, албанський фольклор.

Його переклад біблійної «Книги Буття» зі Старого Завіту досі вважають одним із найточніших україномовних відтворень цього тексту.

Перекладав він до самого кінця. Останню роботу — легенду з історії Стародавнього Риму — датовано 13 березня 1916 року, лише за кілька місяців до смерті, коли права рука вже була паралізована й доводилося диктувати. Причому Франко не просто механічно перекладав: він писав теоретичні розвідки про саме мистецтво перекладу, зокрема статтю «Дещо про штуку перекладання». У кількості опанованих мов його, за спогадами, перевершував хіба що друг і колега Агатангел Кримський — теж легендарний поліглот-сходознавець.

Як народжувався геній-поліглот

Ця вершина не впала з неба — до неї вели роки шаленої праці в умовах бідності та переслідувань. Дитинство дало Франкові слов’янську основу й початки німецької, гімназія в Дрогобичі — класичні мови, а філософський факультет Львівського університету та докторат у Відні відшліфували романські й балканські. Далі працювала самоосвіта: власна бібліотека, що починалася з майже п’ятисот томів ще в гімназійні роки, з часом розрослася до тисяч книжок різними мовами.

Про його здібності ходили легенди, і чимало з них задокументовані:

• у гімназії міг майже дослівно переказати годинну лекцію вчителя, хоч сидів на останній парті;
• знав напам’ять увесь «Кобзар» Шевченка;
• завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі;
• у в’язниці читав англійських авторів в оригіналі, щоб не занепасти духом.

За цими яскравими епізодами ховається система, а не лише природний хист. Феноменальна пам’ять давала старт, але справжнім двигуном була дисципліна: щоденне читання, конспектування, переклад як щоденна вправа. За сорок років творчого життя новий твір Франка виходив у середньому кожні два дні — темп, який без глибокого занурення в десятки мов був би просто неможливий.

Багатомовність для Франка була не колекціонуванням, а способом ввести українців у велику світову літературу й довести, що рідна мова здатна вмістити будь-яку думку людства.

То яка ж остаточна відповідь на головне питання? Чотирнадцять мов — активно, з живою розмовою й власною творчістю. Сорок вісім — як перекладач, що будував мости між культурами. І ще кілька, які він читав та студіював як науковець. Кожна з цих цифр правдива, і разом вони малюють портрет людини, яку недарма звали ходячою академією.

Сьогодні, коли мови нерідко тонуть у цифровому шумі, приклад Франка звучить напрочуд свіжо. Він нагадує, що знання чужого слова — це не про іспити й резюме, а про здатність почути інший народ і збагатити свій власний. Хлопчик із Нагуєвичів довів це так переконливо, що його спадщину читають десятками мов уже понад століття.