“Ти маєш незалежність, а якою вона буде – залежить від тебе”, – херсонський священник, депутат Андрій Калита

НовиниСоціальна сфера
👁 337

Андрій Калита – священник, настоятель церкви Святої Олександри, капелан, громадський діяч і депутат Херсонської міської ради.

Священник і політика. Чи готове суспільство до такого поєднання?

Коли ми відновлювали нашу церкву, яка за радянських часів стала занедбаною майстернею педінституту, то сил нам давало розуміння, що дім будують ті, хто хоче в нім жити. Ми побудували нашу церкву – і як будівлю, і як громаду. Оскільки хочемо жити у Херсоні, то і його мріємо розбудувати, як свій дім. Я ніколи не розумів, коли кажуть, що політика – це брудна справа. Тоді немає сенсу ходити на вибори й когось вибирати. Давайте будемо віддавати нечестивим людям усю владу, приходитимемо до церкви ставити свічки, казати, як погано нам живеться й молити: “Боже, допоможи нам!». У Біблії написано, що віра без діл – мертва. Вір собі в незалежність, вір у свою Україну, але якщо ти нічого не робиш – це так і лишиться просто твоєю вірою. Безплідною вірою. Цю область – політику, я розумію, як новий етап служіння. Коли ти береш відповідальність за людей не тільки у церкві. У мене були непорозуміння з колегами-священниками, які казали «куди ти йдеш?», «це не Божа справа», «це не потрібно». Вважаю, що легше за все просити гроші на церкву, на ще якісь речі. Я прийшов на цю землю не бути прохачем, я прийшов творити. У нас є творець – Бог, і ми маємо бути Його образом і подобою. Ми маємо творити, тож я усвідомлюю призначенням моєї душі на землі – творити. На цю тему є дуже хороша притча, коли людина, якій дали таланти, сказала: «Я побоявся використати те, що ти мені дав. На тобі його назад». Так само Бог колись у нас запитає, як ми розпорядилися тим, що він нам дав. Чи ти побоявся, що тебе осудять, що тебе не зрозуміють, чи ще щось – ти закопав свій талант.

Якщо повернутися до питання, як суспільство сприймає поєднання священника-політика, відповім так. Коли я потрапив під перестрілку у зоні АТО, то зрозумів, наскільки швидко все може скінчитися. В одну секунду. Я зрозумів, що ті страхи, коли ти переймаєшся, хто що про тебе подумає, вже не будуть мати абсолютно ніякого значення. Років 5 тому прийняв для себе рішення, що живу і роблю те, що вважаю за потрібне, якщо моє бажання не суперечить моїм внутрішнім принципам, не суперечить законам Божим і законам держави, в якій живу. На моє духовне життя негативно це зовсім не впливає. Хоча б тому, що я в дуже класній комісії – гуманітарній, разом з Аллою Павлівною Малицькою. За тих пів року скільки ми зробили добрих справ, скільком людям допомогли! Можливо, комусь це врятувало життя, у когось з’явилася внутрішня рівновага. У цьому теж моє служіння.

Ви свідомо обрали гуманітарну комісію? Її важко назвати популярною.

Гуманітарна комісія – найкрутіша. Ігор Вікторович (міський голова, – ред.) підтримав наше звернення на сесії міськради, що всі гуманітарні питання мають проходити через комісію. Це школи, це медицина, бо коли містяни приносять звернення по допомогу, а там у переліку бинти, спирт, рукавички, то це як мінімум викликає подив, тому що лікарні цими речами забезпечені й мають видавати їх безплатно. Підемо у лікарні, будемо перевіряти аптеки. З вересня пройдемося по усіх школах – депутати обідатимуть у шкільних їдальнях, тож перевіримо, чим годують наших дітей.

Чому вирішили балотуватися від партії “Нам тут жити”? Адже це було щось нове, що ще не встигло набрати ваги.

Саме тому й пішов. Перші кроки нової партії, перші мої кроки, як депутата. А рішення прийняв після особистої зустрічі з партійним лідером – Ігорем Колихаєвим. Ми довго спілкувалися, обговорювали бачення розвитку міста, шляхи розв’язання складних питань. Побачив, що у головному ми сходимося: я вже казав, що дім будують ті, хто хоче в нім жити, теза Ігоря Вікторовича має той самий сенс – подбай про своє місто, бо “Нам тут жити!”. Херсон – наш дім. Хто про нього подбає, як не ми?

Минуло 10 місяців. Ваша думка не змінилася?

Абсолютно! Тільки затвердилася. Щоб розуміти Ігоря Вікторовича треба вміти грати у шахи. Наприклад, раніше я часто програвав, тому що дуже швидко хотів виграти. Але син навчив мене грати, і тепер я розумію, що у грі в шахи виграє той, хто має терпіння. Хто не переймається такими речами, як критиканство, рейтинги, ще щось швидкоплинне. Ти маєш стратегію, відповідно до неї рухаєшся і ти виграєш. І разом з тобою виграють усі.

Що залежить від людей?

Від людей залежить усе! Найтрагічніший момент у житті людини, це коли з’являється байдужість. Байдужість до свого міста, до своєї вулиці, свого будинку. І байдужість до себе. Кожна людина може зробити дуже багато для себе й свого середовища. Просто людям вклали у голови, що для них має зробити хтось, а не вони самі. Їм вклали у голови, що від них нічого не залежить, що за них все вирішать. Але це не так. Нам треба перебороти байдужість, кожен має взяти відповідальність ЗА себе НА себе. Ми вже 30 років маємо незалежність і вже давно час ставати усвідомленими. От, наприклад, я живу на першому поверсі багатоквартирного будинку. Років 10 тому завіз три КамАЗи чорнозему, зробив альпійські гірки, водоспад, посадив «зелений пліт» – на мене дивилися, як на дивака. Цьогоріч перед Великоднем зробив косметичний ремонт, поміняв у під’їзді вікна. Так от, один підходить і каже: ми хочемо таке саме, Ви ж депутат – зробіть нам. Кажу, друзі, коли я це робив, то не був депутатом. Я робив це давно, для себе, для свого оточення сам.

У кутку стоять два прапори – це щось символічне, чи просто деталь інтер’єру?

Це не просто символічно, це дуже символічно. Один прапор – це прапор громадської спілки «Асоціація Ветеранських та Волонтерських організацій «Звитяга», яку я очолюю, а ось цей, жовто-блакитний, це прапор, який зі мною пройшов АТО.

Як Ви потрапили до АТО?

Іноді ми опиняємось там, де не планували бути. Просто рухаєшся за покликом серця. Все почалося, коли на другий день після окупації Криму у нас на Арабатській стрілці з’явилися “зелені чоловічки”. Ми про це дізналися, і вирішили поїхати, допомогти нашим хлопцям. Їхали в невідомість. Не знали, хто нам зустрінеться, що буде. Нам зустрілися бердянські прикордонники – на Арабатці стояла 79 бригада. Вони попросили привезти їм рації та одяг. От з цього й почався мій, спочатку, волонтерський шлях. Тоді у церкві зібрали кошти, купили рації й повезли. Щоб Ви розуміли: наших прикордонників від окупантів відділяли якихось 300-500 м. І то були не просто окупанти – то був чеченський спецпідрозділ. Коли ми везли ті рації, над нами кружляв російський вертоліт, бо ми їхали з українським прапором. У якийсь момент той вертоліт відлетів уперед, розвернувся і пішов носом просто на нашу автівку. Я був за кермом, дивився, як він до нас наближається, бачив двох офіцерів, що сиділи у тому вертольоті й подумав, що от натиснуть там кнопку, і від нас нічого не залишиться. Це був переломний момент, коли я вирішив, що моє служіння полягатиме в іншому. Адже волонтерами є кому бути, а я маю стати капеланом і давати нашим військовим духовну підтримку. Пізніше, коли ми доїхали до прикордонників і пили з командиром чай, він пожартував: напевно чеченський снайпер тримає тебе, батюшка, на мушці. Я кажу – та мені вже байдуже, на мене тільки но йшла «вертушка». Тоді я залишився у них до пізньої ночі, адже там були діти, як воювати – ніхто не знає, зброя ще 60-х років. У серці патріотизм, а в очах страх. Тоді я й почав своє капеланське служіння і здійснив понад 15 виїздів у зону АТО/ООС – коли на три дні, коли на тиждень. У 2019 році ввели штатне капеланство і це добре, що ввели, тому що під виглядом волонтерів міг приїжджати будь-хто, фотографувати техніку і здавати інформацію. Я штатним капеланом бути не міг, тому що у мене є церква, маю на увазі церкву, як людей, церковну громаду.

У 2015 році почав ще одне служіння. Ми побачили, що після тих жахів, що люди пережили на війні, багато хто з них важко адаптується у мирному житті. У багатьох ПТСР – посттравматичний стресовий розлад. Оскільки за освітою я психолог, тож вирішив поїздити районами, попрацювати з тими, хто прийшов з війни. Згодом ми створили школу «Життя після АТО». Я провів 5 модулів, 5 програм, де навчав психологів області, як працювати з учасниками бойових дій. Ці програми набуті моєю практикою, моїм досвідом. Я об’їздив усі райони. Допомагав, як міг. У кожного ж своя історія, і до кожної історії потрібні свої підходи. Наприклад, хлопець з Каховки був змушений змінити місце проживання, бо пейзаж за вікном нагадував йому те місце, де він воював. Іншого хлопця тригерило від водонапірної вежі – йдуть з дружиною селом, розмовляють, все нормально, аж раптом він бачить ту вежу і все, людину перемикає. Були випадки коли виймав хлопців з мотузки. Про такі речі тоді не говорилося, військовослужбовці залишалися сам на сам з тими переживаннями, страхами, травмами.

Їздили, до речі, також на волонтерських засадах, я там поклав свою автівку. Потім написали програму з реабілітації на три роки за сприяння комунального підприємства облдержадміністрації. Але, як часто буває, знаходяться люди з теоріями, що хтось гроші на щось бере, а не повинен. На той час, робота, яку я проводив, мене виснажила, не було внутрішнього ресурсу комусь щось доводити. Єдине, що запитував, чи готові ті люди дати мені транспорт, заправити автомобіль, якимось іншим чином сприяти цій діяльності? З’ясувалося, що не готові. Тож, я побудував приміщення, і через кімнату, де ми зараз знаходимось, пройшли реабілітацію понад 600 людей. Моє служіння продовжується.

Чому для Вас це важливо – допомагати людям?

Мені 46 років і я ще горю любов’ю до людей і бажанням їм допомагати. Якщо бачу, що десь є біль і смуток, а я знаю, що тому можна зарадити – це потрібно робити, тож я йду і роблю. У Бога на кожного з нас є план, і коли я їжджу, то розумію, що в ті моменти можу бути для Бога Його руками, Його вустами. Бог діє через нас. Своєю любов’ю у тому числі. Ви знаєте, яка велика сила у любові? Коли окупували Крим і почалася війна на Сході, у нас у храмі з’явився хлопець, який казав, що приїхав з Луганська, втратив там дружину і дітей. Ми допомогли йому з житлом і протягом декількох місяців не було жодного дня, щоб ми не спілкувалися. Аж ось одного разу він себе виказав. Я зрозумів, що він не той, за кого себе вдає. І він побачив, що я зрозумів. З того моменту більше у нас не з’являвся. Аж десь через пів року до мене приходять з СБУ і показуючи фото запитують, чи знаю я цю людину? Кажу, знаю. З’ясувалося, що він російський диверсант і його «взяли» у Чернігівській області. Тоді він про мене й розповів. Розповів, що мав у прикордонному місті зробити диверсію, під час якої загинули б люди. Але він познайомився зі мною, і що я стільки вклав у нього любові, що він не зміг тут нічого зробити й поїхав з Херсона.

До Вас звертаються частіше як до священника, чи як до депутата?

У мене було таке переживання, що коли я стану депутатом, то до церкви почнуть ходити люди, яким я потрібен буду не як священник, а як депутат. І такі прецеденти були, але небагато і не довго, бо я чітко встановив межі. Коли служу у церкві – я священник і ніякими іншими справами не займаюся.

Що б Ви хотіли змінити окрім розповсюджених речей?

Завжди болісно сприймаю, коли нам подають, що український народ в описах Шевченка, Франка, Лесі Українки багатостраждальний, бідний. Нам подають, що ми повинні страждати й сумувати. Але ж є багато творів, де говориться про любов, про радість, про щастя. Ось що я б хотів змінити. Але ж ці речі також залежать від кожної людини окремо. До Дня незалежності у місті з’являться борди з дуже коротким, але зрозумілим сенсом: Ти маєш незалежність, а якою вона буде – залежить від тебе!

ПС. Андрій Калита, громада церкви святої Олександри разом із “Звитягою” за підтримки міського голови Ігоря Колихаєва підготували програму до Дня Незалежності України. Ознайомитися з переліком заходів можна  за посиланням https://www.facebook.com/padreka/posts/4115097755203900

Спілкувалася Елона Стефанова.

Вам також може сподобатися

Де сьогодні Херсонський Водоканал виконує роботи
КП «Гарантія» відловила 31 безпритульну тварину

Новини міста

Головне за місяць

Меню
X
X