Поки Росія намагається знищити українську економіку, в країні не вщухають дискусії про реформи, рецепти Міжнародного валютного фонду та структурні маяки від ЄС для отримання фінансування. Багато хто запитує: чому за десятиліття співпраці з МФО Україна не стала економічним тигром і чи потребують класичні методи стабілізації перегляду під час війни?

За понад 30 років незалежності Україна стала одним із найбільших клієнтів МВФ. Попри десятки меморандумів, до повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році країна не вирвалася з кола бідних держав Європи. Війна загострила ситуацію: руйнування інфраструктури, втрата територій та міграційна криза поставили під сумнів виживання економіки.

Еволюція МВФ: від жорстких правил до гнучкості

У 1990-х МВФ асоціювався з «Вашингтонським консенсусом»: масова приватизація, скорочення бюджетних дефіцитів, відкриття ринків та мінімізація ролі держави. Цей підхід критикували під час Азійської кризи 1997–1998 років та колапсу пострадянських економік. Економісти, зокрема Джозеф Стігліц, звинувачували Фонд у ринковому фундаменталізмі.

За останні 25 років МВФ переглянув підходи. У 2012 році визнав недооцінку впливу фіскальних мультиплікаторів. Легітимізував валютний контроль у 2012 та 2022 роках. Під час пандемії 2020 року закликав уряди витрачати стільки, скільки потрібно. У 2023 році вперше дозволив масштабні програми країнам у стані «виняткової невизначеності» через бойові дії. Сьогодні Фонд гнучкіший, проте в українському випадку рецепти не призводять до стрімкого прориву.

Український тупик: стабільність без розвитку

Головна помилка дискусій — нерозуміння природи МВФ. Це не міністерство розвитку і не план Маршалла, а фінансовий реаніматолог. Його завдання — стабілізувати платіжний баланс, стримати інфляцію та забезпечити обслуговування боргів. Макростабільність — фундамент, але сама по собі вона не створює заводи чи інновації.

Україна опинилася в інституційному розриві. МВФ вимагає цифр, але не може створити справедливі суди чи захистити інвесторів від рейдерства. Фіскальна консолідація часто скорочує капітальні видатки, консервуючи сировинну структуру економіки. Демографічна пастка посилюється: без умов для індустріалізації країна втрачає людський капітал через відтік людей.

Війна вимагає мобілізації ресурсів. Без підтримки МВФ та союзників фінансова система не встоїть. Водночас міжнародні кошти не йдуть на армію. Стандартні пропозиції — підвищення податків та монетарне затягування — несуть ризики: пригнічення бізнесу та брак стимулів для воєнно-промислового комплексу.

Досвід успішних країн показує: жодна держава не побудувала сильну економіку, сліпо виконуючи лише інструкції кредиторів. МВФ тримає пацієнта при житті. Перетворити його на здорового атлета — суверенне завдання України. Час формувати власний порядок денний економічного відродження.