Колишній військовий льотчик, видавець шкільних підручників, а згодом – керівник громадської організації, що взяла на себе роль посередника між Києвом і бойовиками угруповань «ДНР» та «ЛНР» – так у кількох реченнях можна описати шлях Володимира Рубана. Його ім’я стало відомим мільйонам українців після 2014 року завдяки участі у визволенні заручників з окупованого Донбасу, а вже за чотири роки – через затримання з арсеналом зброї на блокпосту та звинувачення у підготовці теракту.
Ця подвійність – образ рятівника полонених і водночас фігуранта справи про держпереворот – досі породжує суперечки. Одні джерела називають Рубана «генерал-полковником» і мало не національним героєм, інші – людиною, пов’язаною з проросійськими колами, здатною видавати чужі заслуги за власні. Кримінальна справа проти нього та народної депутатки Надії Савченко тягнулася роками судами різних інстанцій, а восени 2021-го обвинувальний акт повернули прокурору як необґрунтований.
Нижче – розбір того, що саме підтверджують документи, суди й журналістські розслідування: від дитинства в казахстанській Алмати до питання, чи має Рубан хоч якесь відношення до сучасного механізму обміну полоненими.
Дитинство в Алмати, чернігівські крила і нове прізвище
Володимир Рубан народився 16 серпня 1967 року в Алмати, тоді – столиці Казахської РСР, у родині кадрового офіцера Володимира Гарбузюка. Родина оселилася в селі Зазим’я під Києвом, а сам Володимир 1984 року закінчив київську школу й вступив до Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків – одного з провідних центрів підготовки військових пілотів у тодішньому СРСР.
П’ять років навчання дали йому військово-облікову спеціальність льотчика-інженера командно-тактичної винищувальної авіації зі спецкурсом авіаційної розвідки. За штурвалом навчально-тренувального Л-39 та винищувача МіГ-21 майбутній «переговорник» здобував професію, яка згодом майже ніяк не перетнеться з тим образом, що про нього складуть журналісти. Того ж 1989 року, коли він отримав диплом, Володимир Гарбузюк офіційно змінив прізвище на Рубан – без пояснення причин у жодній із публічних автобіографій.
У 1991-му він пройшов додатковий річний курс перепідготовки на МіГ-25, а невдовзі, у липні того ж року, звільнився в запас у званні старшого лейтенанта. Це – останнє документально підтверджене військове звання Рубана. Усі гучніші титули, які приписують йому телеканали й газети через двадцять років, у жодному кадровому документі поки не знайшли підтвердження.

Підручники для Донбасу і дружба з «Українським вибором»
Між службою в авіації та роллю миротворця пролягли роки цивільного життя, про які відомо значно менше. З середини 2000-х Рубан зайнявся поліграфічно-видавничим бізнесом і створив групу підприємств, продукція яких, за оцінками журналістів-розслідувачів, активно формувала проросійські позиції в літературній та освітній сферах.
Одним із його ділових партнерів був Олександр Дроздов – колишній офіцер зовнішньої розвідки КДБ СРСР, що прослужив там із 1974 по 1990 рік. Видавництво «Київська Русь», пов’язане з Рубаном, друкувало підручники на кшталт «Страноведение. Россия», а також посібники для перепідготовки вчителів під назвою «Воссоединение Руси». Протягом 2008–2010 років ці матеріали потрапили до освітніх закладів Донбасу – регіону, де через кілька років спалахне збройний конфлікт. У ширшому контексті це був лише один із багатьох каналів, якими в той період поширювався проросійський наратив у прикордонних областях, – просто цей конкретний канал згодом виявився пов’язаний із людиною, що стане відомою зовсім з іншої причини.
У 2013-му Рубан стає активним учасником руху «Український вибір», який очолював Віктор Медведчук – політик, якого прийнято називати кумом російського президента. Утім, уже 20 червня того самого року Рубан реєструє власну громадську організацію «Офіцерський корпус» і формально починає діяти окремо. Спершу «Офіцерський корпус» виступав проти євроінтеграції України й критикував учасників Євромайдану, а вже 6 грудня 2013-го його члени несподівано змінили риторику й публічно вступили до лав самооборони Майдану.
2014 рік: як народився «переговорник із власної ініціативи»
Війна на сході України у травні 2014-го застала Рубана вже в новому образі. Він разом з «Офіцерським корпусом» з власної ініціативи взявся за звільнення заручників, що потрапили в полон до бойовиків самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Механізм його роботи виглядав так: Рубан особисто виїжджав на непідконтрольні території, домовлявся з польовими командирами про обмін, а потім координував передачу людей українській стороні – фактично виконуючи функцію неофіційного посередника там, де державні канали перемовин ще тільки формувалися.
У липні 2014-го він створив у Дніпрі Центр визволення полонених, через який, за повідомленнями самої організації, вдалося домогтися звільнення понад 600 людей. Ця цифра й донині кочує з публікації в публікацію, хоча незалежно підтвердити її повністю складно: частина визволених описувала процес як реальну й ризиковану роботу, тоді як представники інших волонтерських об’єднань згодом заявляли, що Рубан приписував собі звільнення людей, до визволення яких не мав жодного стосунку.
У лютому 2015-го Рубан зареєстрував партію «Офіцерський корпус», яка згодом брала участь у місцевих виборах, а сам він того ж року балотувався на посаду мера Києва – і посів лише 18-те місце, отримавши 0,36% голосів виборців. Політичного успіху проєкт не приніс, але медійна впізнаваність його засновника після цього тільки зросла.
Звання, які приписують Рубану, і те, що підтверджують документи
Що активніше зростала популярність Рубана як «перемовника», то частіше в ефірі й пресі його називали генерал-полковником у відставці – цей титул повторював навіть один зі звільнених бійців батальйону «Айдар», описуючи людину, яка приїхала по нього. Проблема в тому, що жоден офіційний кадровий документ цього звання не підтверджує: останнє, що є в його військовому досьє, – старший лейтенант запасу станом на 1991 рік.
| Поширене твердження | Що зафіксовано в документах і заявах офіційних органів |
|---|---|
| «Генерал-полковник» / «генерал спецслужби» | Служба безпеки України (СБУ) офіційно заявила, що Рубан безпідставно привласнює собі звання генерала спецслужби; підтвердженого військового звання вище старшого лейтенанта запасу не існує |
| Особисто визволив усіх 600+ полонених | Представники інших волонтерських об’єднань заявляли, що частину звільнень Рубан лише приписав собі |
| Ніколи не співпрацював з Віктором Медведчуком | Тодішній голова СБУ Василь Грицак публічно стверджував, що співпраця з рухом «Український вибір» тривала щонайменше з 2013 року; сам Рубан у суді це заперечував |
| Діє як офіційний представник держави на перемовинах | Юридично Рубан ніколи не мав державного мандата на ведення перемовин – усі поїздки на окуповані території відбувалися як приватна ініціатива громадської організації |
16 січня 2016 року Служба безпеки України прямо заявила: громадянин Рубан безпідставно називає себе генералом спецслужби.
Розбіжність між публічним образом і задокументованими фактами – типова риса для добровольців, що діяли в перші роки війни на власний розсуд, без чіткого державного контролю. Це не означає автоматично, що вся діяльність Рубана була фікцією: сотні реальних історій звільнення дійсно пов’язані з тим періодом. Але це пояснює, чому перевірка джерела інформації про будь-якого самопроголошеного «перемовника» чи «генерала» повинна починатися з простого запитання: а хто, крім нього самого, підтверджує це звання чи заслугу?
Коли рахунок за звільнення виставляють родини полонених
Не всі відгуки про роботу Центру визволення полонених були компліментарними. З роками навколо Рубана накопичилося кілька типів претензій, які час від часу спливають і сьогодні:
- Звинувачення у вимаганні грошей. Мати одного з визволених, Миколи Сурменка, публічно заявляла, що Рубан вимагав кошти за звільнення її сина з полону.
- Присвоєння чужих заслуг. Представники інших волонтерських організацій стверджували, що частину звільнень, до яких Рубан не мав стосунку, він видавав за власний результат.
- Нерівноцінність обмінів. Дехто зі звільнених звертав увагу, що бойовиків, які реально воювали, міняли на українських санітарів, водіїв чи кухарів – а не на бійців ЗСУ чи добровольчих батальйонів.
- Порушення порядку перетину лінії розмежування. Наприкінці лютого 2017-го Рубан разом із Надією Савченко відвідав тимчасово окуповані території без належного дозволу, після чого СБУ анулювала його право на подібні поїздки.
Жодне з цих звинувачень саме по собі не стало предметом окремого вироку суду, проте в сукупності вони сформували образ людини, чия публічна репутація рятівника полонених трималася здебільшого на власних заявах і сюжетах прихильних до нього медіа, а не на незалежній перевірці.
Березень 2018-го: зброя в меблях на КПВВ «Майорськ»
8 березня 2018 року Рубана затримали на контрольному пункті в’їзду-виїзду «Майорськ» у Донецькій області. За версією слідства, у мікроавтобусі, яким він керував, серед меблів переховувався арсенал зброї: автомати Калашникова, міномети, ручні гранатомети, гранати й детонатори. Сам Рубан у суді пояснював свою присутність інакше: мовляв, він виконував доручення офіцера СБУ з позивним «Кедр», мав лише перевезти певний «товар» на окуповану територію, а на зворотному шляху забрати меблі, і про вміст схованки нічого не знав.
Слідство оприлюднило запис прихованої камери, на якому видно, як бойовики «ДНР» завантажують зброю в присутності Рубана. Йому висунули підозру одразу за трьома статтями Кримінального кодексу: незаконне поводження зі зброєю, готування до злочину та терористичний акт. Паралельно ця справа переплелася з розслідуванням щодо народної депутатки Надії Савченко – колишньої військової льотчиці, яка після двох років полону в Росії у 2014–2016 роках стала для багатьох українців символом стійкості й була обрана до Верховної Ради. Саме тому звинувачення проти неї у змові з Рубаном справили на суспільство особливо сильне враження.
За версією Генеральної прокуратури, обидва фігуранти готували збройний переворот, замах на тодішнього президента Петра Порошенка, а також на голову МВС Арсена Авакова й секретаря РНБО Олександра Турчинова, встановивши міномети на баржі на Дніпрі, щоб обстріляти купол будівлі Верховної Ради. Директор Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Олександр Рувін заявляв, що для реалізації подібного плану знадобилося б до 20 виконавців, а найруйнівніший сценарій теоретично міг би призвести до 7,5–10 тисяч постраждалих. Ідеться саме про гіпотетичний розрахунок слідства, а не про подію, яка справді сталася: замах, за версією прокуратури, зупинили ще на стадії підготовки.

Питання, які найчастіше шукають про Рубана
Хто такий Володимир Рубан?
Колишній військовий льотчик, згодом видавець і громадський діяч, який з 2014 року очолював Центр визволення полонених «Офіцерський корпус» і виступав посередником між Києвом та бойовиками угруповань «ДНР» і «ЛНР». З 2018 року – фігурант кримінальної справи про підготовку теракту.
Яке звання насправді має Рубан?
Задокументоване звання – старший лейтенант запасу, здобуте після служби у винищувальній авіації. Титул «генерал-полковник», яким його часто називають ЗМІ, офіційно не підтверджений: у січні 2016-го СБУ прямо заявила, що Рубан безпідставно привласнює собі звання генерала спецслужби.
Чи засудили Рубана за тероризм?
Станом на кінець листопада 2021 року – ні. Обвинувальний акт щодо Рубана та Надії Савченко Броварський міськрайонний суд повернув прокурору через необґрунтованість звинувачення, а адвокат підсудних заявив, що справа фактично розвалилася. У відкритих джерелах, доступних станом на 2026 рік, немає підтверджень щодо перегляду цього рішення чи нового вироку.
Чи причетний Рубан до Віктора Медведчука?
За заявами тодішнього голови СБУ Василя Грицака – так, співпраця тривала з 2013 року. Сам Рубан у суді цей зв’язок заперечував, заявивши, що не має більшого ворога, ніж Медведчук.
Чим зараз займається «Офіцерський корпус»?
У відкритих джерелах, що описують обміни полоненими під час повномасштабної війни з 2022 року, ім’я Рубана та назва його організації вже не фігурують серед сторін перемовного процесу.
Суд, який тривав роками і так і не виніс вироку
Юридична доля справи Рубана-Савченко – окрема історія судової тяганини. Спершу її розглядав Шевченківський районний суд Києва, потім питання підсудності передавали до Апеляційного суду Києва, Чернігівського районного суду й навіть Верховного Суду України – і щоразу процес зупинявся через самовідводи суддів чи процедурні спори. У серпні 2018-го Генеральна прокуратура заявила про завершення досудового розслідування, а матеріали справи – за деякими даними, 74 гігабайти інформації – передали стороні захисту для ознайомлення.
Не всі погоджувалися, що справа взагалі була обґрунтованою. Захисник Рубана публічно називав усю історію постановкою, розрахованою на емоційне сприйняття, а не на реальні докази, і звертав увагу, що жоден суд роками не наважувався розглянути її по суті – ані виправдати, ані засудити фігурантів. Прихильники версії слідства, своєю чергою, наполягали, що відео- й аудіозаписи однозначно підтверджують домовленості про теракти. Ця розбіжність оцінок так і залишилася невирішеною публічно.
У ніч на 16 квітня 2019 року Рубана й Савченко звільнили з-під варти прямо в будівлі Броварського міськрайонного суду: термін тримання під вартою закінчився, а новий запобіжний захід суд не обрав. Формально це не означало виправдання – справу мали розглядати по суті далі, просто вже без утримання підозрюваних у СІЗО.
29 листопада 2021 року Броварський суд повернув обвинувальний акт прокурору, визнавши звинувачення необґрунтованими, а адвокат підсудних заявив, що справи Рубана й Савченко фактично більше не існує.
Із відкритих джерел, доступних станом на 2026 рік, не випливає, що прокуратура повторно скеровувала справу до суду з новим обвинувальним актом – утім, це не є офіційним закриттям провадження, а радше свідченням того, наскільки заплутаною й суперечливою залишилась ця історія.
Обмін полонених у 2026 році: від волонтерів-одинаків до координаційного штабу
Модель, яку уособлював Рубан – ризикований, слабко контрольований державою одиночний перемовник, – залишилася прикметою перших років війни. Із початком повномасштабного вторгнення в 2022-му процес обміну полонених перейшов під координацію офіційного Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який формує списки за принципом тривалості перебування в полоні, узгодженим із російською стороною за участі й підтримки Сполучених Штатів. У побутовому мовленні військових і волонтерів звільнених досі іноді називають «п’ятисотими» – цей код, що позначає повернутих із полону, набув особливого поширення саме після 2022 року.
Станом на 23 червня 2026 року між Україною та Росією відбулося 75 обмінів військовополоненими з початку повномасштабного вторгнення, а загальна кількість повернутих з полону українців перевищила сім тисяч осіб.
Це зовсім інший масштаб і зовсім інша логіка роботи порівняно з поодинокими поїздками волонтерів на блокпости у 2014–2017 роках. Історія Рубана лишається радше застереженням, ніж інструкцією: вона показує, як легко в умовах війни й браку інституційного контролю особиста ініціатива, реальна допомога конкретним людям і серйозні кримінальні звинувачення можуть існувати в одній біографії одночасно – і чому перевірка звань, заслуг і зв’язків самопроголошених «рятівників» ніколи не буває зайвою.